|
Кількість знищених тварин помітно зменшується у 1977 році. Цілком вірогідно, що це було пов'язано з появою на екранах телевізорів фільму "Білий Бім Чорне Вухо", який розбудив суспільне сумління. У 1980 році кількість знищених тварин сягає своєї вищої точки. Причина — підготовка столиці до всесвітнього свята спорту "Олімпіади-80". Домашні притулки – порятунок від смерти?Найпоширенішим способом захисту тварин в Україні було й залишається створення домашніх притулків. Притулок у міській квартирі - це відчайдушна спроба врятувати хоча б частину тварин від смерті. Люди, які утримували такі притулки, ставали жертвами цькування з боку сусідів та ЖЕКів. Це був шлях постійних поневірянь і напівголодного існування як тварин, так і їхніх захисників. Часто-густо таких людей запроторювали до психічної лікарні, тварин здавали до шкуродерні, а квартиру конфісковували на користь держави. Таким чином тоталітарний режим тиснув на будь-якії прояви людяності, особливо такі, як милосердя до слабких і беззахисних. І протест проти вбивства тварин – це свого рода протистояння д злу. Ідея захисту тварин, яка зародилася в час "відлиги" 60-х, потонула в казенній байдужості 70-х років. Любов до тварин, лімітована й утилітарна, не розповсюджувалася на тих, хто опинявся на вулиці. Такою була і ще великою мірою залишається загальноприйнята мораль тих часів. Захищати тварин у сприйнятті переважної більшості людей совєтського способу мислення здавалося чимось недоречним. З вірою у нове життяЦе сталося в 70-х роках. Межа нового тисячоліття вже позначила цю історію відтінком деякої монументальності. Однак вона залишається живим прикладом собачої вірності і людської самопожертви. Киянка Віра Арсеніївна Котляревська, активістка Київського товариства захисту тварин, викладачка біології Київського педінституту, прибула до Москви у службових справах. В аеропорту Внуково її увагу привернула вівчарка, яка лежала в позі очікування біля льотної смуги. Як з'ясувалося, собака чекав на свого хазяїна, який покинув його в аеропорту. Чекання тривало більше двох років. За цей час вівчаркою опікувалися працівники аеропорту, але нікого з людей вона не підпускала й близько. Коли прибував літак, вівчарка ставала вкрай збудженою, кожна клітина її тіла наповнювалася суцільним нетерплячим чеканням. Хазяїн не повернувся, собаку було зраджено. «Татарка» – гірка абетка київського руху на захист тваринЗ часом до Київського товариства захисту тварин приєднувалися нові люди, не раз змінювалося і його правління. Постійною залишалася одна велика проблема: тварини потребували захисту й притулку. У 1987 році на настійливі прохання активістів Товариства міською владою було закріплене місце для притулку на Татарці, в одному з старовинних районів Києва. У 1997 ропі трапилась ключова подія у житті захисників тварин Києва. "Татарка" вже давно "мозолила" очі і представникам влади, і навіть прихожанам церкви св. Макарія, шо знаходилася поблизу. Загибель собак – трагічне безглуздя або злочин?30 квітня 1998 року до воріт "Татарки" прибув автофургон. Почалось вантаження живих душ. Спостерігачами були: заступник голови правління Київського товариства захисту тварин, директор госпрозрахункового центру "Тварини в місті", лікарі клініки ветеринарної медицини "Фауна-сервіс". Ситуація була вкрай напруженою, за порядком наглядав наряд міліції. Неначе передчуваючи біду, собаки не давалися до рук і тому було прийнято рішення вводити їм транквілізатори. В'язні собачого концтабору загинули в душогубці. Ніхто із причетних до трагедії не був покараний за вбивство живих душ. На новому місиі в с. Синяк собак чекало те ж саме жалюгідне існування, що й на Татарці. Віддаленість притулку від Києва підсилювала проблеми годування собак та праці в притулку. Під притулок було виділено територію розваленого тепличного господарства, однак орендний договір про експлуатацію землі не був оформлений належним чином. Фактично собак вивезли й кинули напризволяще. Більшість з них не пережили голодної й холодної зими. Винуватцями такої ситуації були ніхто інший як правління Київського товариства захисту тварин. Активісти київського руху на захист тварин вирішили змінити такий жахливий стан речей. 11 вересня 1999 року відбулась конференція захисників тварин м. Києва, на який було визначено подальшу долю Київського міського товариства захисту тварин. Насамперед відбулись перевибори правління Товариства. Головою правління обрали активістку захисного руху Асю Вільгельмівну Серпінську. Точка зоруАся Вільгельмївна: "Все, шо залишилось мені від старого правління — це начисто спорожнілий рахунок у банку, 36 виснажених собак, розкрадений притулок та вшент зіпсована репутація Товариства. Вистачило кількох людей з нечистим сумлінням та подвійною мораллю, аби сплюндрувати саму ідею захисту тварин. Така спадщина була настільки непривабливою, шо сама дивуюсь, як я не опустила рук. Але ми всі були раді тому, шо нарешті з'явилась можливість проникнути у цей собачий табір, почати щось робити для врятування нешасних тварин, і ми негайно приступили до рішучих дій". Гостомель – місце нового притулкуУ травні 2000 року відроджене Товариство захисту тварин знаходить нове місце для створення притулку. Місцем притулку став напіврозвалений телятник у с.м.т. Гостомель Київської області. На київську землю київським захисникам тварин і досі не доводиться розраховувати. Ася Вільгельмівна зуміла згуртувати навколо притулку однодумців, які у фантастично короткий час (за три місяці!), власними руками і на власні кошти зуміли зробити в телятнику ремонт, збудувати кухню, вольєри для собак та здійснити першочергові лікувально-профілактичні заходи для мешканців притулку. Тут собачі вольєри схожі на сільські двори, де тварини ходять "босоніж" по зеленій траві, риють нірки в землі і ховаються від сонця в кронах дерев та кушів, а від холоду — у хатинках з натуральної деревини. їм забезпечене багаточасове вигулювання на галявинах навколо притулку. Вдячні тварини і не думають зловживати щедро дарованими ласкою і свободою. Притулок з-за вбогості засобів, звичайно, мало схожий на подібні притулки у Великобританії, де захист тварин уже більше сторіччя як став національною традицією. Але створений без допомоги держави й без іноземних інвестицій, притулок можна вважати вираженням сутності української націй. Ася Вільгельмівна: "Ми добре розуміємо, наскільки ми далекі від зразкових притулків, що їх можемо лише споглядати на сторінках іноземних журналів та відеороликах. Ми охоче наслідуємо іноземний досвід і прагнемо створити у Києві мережу притулків та веткомплексів для стерилізації, щеплення та лікування безпритульних тварин. І це ще тільки часточка наших мрій". Благословення схиархімандрита Серафима"Увійдіть, стражденні!" Так можна було б написати на воротах чоловічого скиту Києво-Печерської Лаври. Вони дійсно приходили сюди, і не лише люди, а й тварини. Усім їм дарував тепло своєї душі схиархімандрит Серафим. У скиту знаходили захист і турботу безпритульні тварини. Такому християнському, у глибокому розумінні цього слова, звичаю поклав початок отець Серафим. І якшо казати, шо його більше немає з нами — то це буде не так. Люди й досі приходять у скит за духовним зціленням. Монахи розповідають, шо на могилі отця Серафима знаходили швидке одужання хворі тварини. "Блажен іже і скоти милує", — любив згадувати слова святого старця Зосіми отець Серафим. Наприкінці свого життєвого шляху схиархімандрит Серафим благословил справу Київського товариства захисту тварин. Успіх Товариства залежить від взаєморозуміння та доброї волі людейНавіщо будувати притулки для тварин? Це питання не виникає у людей цивілізованих, це зрозуміло кожному культурному українцеві. Так, Україна — економічно слабка держава, цю формулу використовують чиновники, які байдужі насамперед до людей. Показник духовного здоров'я нації — це співчуття до найслабкіших членів суспільства. Чи варто шукати доказів, шо домашні тварини вже давно стали часточкою людської спільноти? Об'єкт нашого захисту — німі істоти, які не можуть навіть благати про допомогу. Йому пощастило. А іншим?Ася Вільгельмівна: "Переважна більшість наших підопічних — безпородні, як то кажуть, "прості" собаки та кішки. Так вже повелося, шо "товарний вигляд" допомагає краше влаштувати долю тварин. Хоча належність до породи не є гарантом того, шо породним та титулованим собакам живеться солодко. Часто-густо вони стають жертвами комерційного підходу до тварин з усіма його найжахливішими проявами. Але міський безпритульний пес потребує захисту більшою мірою. Чи варто перелічувати собачі заслуги перед людством? Прибічників комерційної кінології це не приверне на бік цих відданих людині істот. Варто завважити одне: байдужість та зневага до "простих" псів дуже схожі на звичайнісінький расизм. Більшість людей, захоплених кінологічними, суто комерційними інтересами, можливо і не підозрює, шо тим самим вони зрікають бездоглядних на відчуження і смерть. Придивіться уважніше до їхніх "облич", кожне з них неповторне. Можливо, серед них ви знайдете свого вірного друга". 2001 г.
|
copyright Kiev 2006 |