РУС | УКР | EN | DE



Товариство

Товариство /

Київське Міське Товариство Захисту Тварин
рік заснування 1960, рік відродження 1999

Сторінки історії. Сьогодення. Погляд у майбутнє

З чого починався рух на захист тварин у м. Києві

У 1960 році при київському товаристві охорони природи було започатковано першу в Україні секцію захисту тварин. Згодом секція стала самостійною організацією, яка отримала назву Київське міське добровільне товариство захисту тварин. Одним з його організаторів був видатний український поет Максим Тадейович Рильський. В його садибі знаходило притулок і ніжну турботу чимало кішок, собак та птахів. Був серед них і його улюбленець, дворняга Нейрон.
Максим Тадейович та активісти Товариства намагалися переконати представників влади у тому, що безпритульні тварини заслуговують гуманного ставлення до себе. У літературно-меморіальному музеї поета збережена традиція дбайливого ставлення до живого світу. Місцеві кішки, відчуваючи ауру любові, полюбляють сидіти на пам'ятнику Рильскому та грітися на сонячку.

З чого починається рух на захист тварин? З прекрасних диваків, які, всупереч жорсткій логіці життя, стоять на боці стражденних малих істот. Справа захисту тварин вимагає не лише милосердя, а й мужності. Рух на захист тварин — це насамперед активний протест проти знищення тварин. Лідія Дробінська, балерина театру опери та балету, активістка руху на захист тварин, зазирнула у вічі самої смерті. Вона в 70-і роки прийняла рішучий і ризикований крок: особисто поїхала на шкуродерню. Це було однією з перших спроб засвідчити те, шо приховувалось від населення: виловлені на вулицях Києва собаки і кішки помирали повільною мученицькою смертю на спеціалізованому заводі в селищі Пирогів, званого в народі "будкою". В утильцехах "будки" йшла заготівля собачих шкур. Такою була сумна хроніка минулих совєтських часів.

Фабрика смерті

Кількість тварин, знищених у Києві за період з 1973 по 1981 рік
Роки Собаки Кішки
1973 11785 6454
1974 14214 7325
1975 15791 8773
1976 19283 9491
1977 16520 8320
1978 19845 7628
1979 24247 8190
1980 25518 7048
1981 22525 7803

Кількість знищених тварин помітно зменшується у 1977 році. Цілком вірогідно, що це було пов'язано з появою на екранах телевізорів фільму "Білий Бім Чорне Вухо", який розбудив суспільне сумління. У 1980 році кількість знищених тварин сягає своєї вищої точки. Причина — підготовка столиці до всесвітнього свята спорту "Олімпіади-80".
У 1981 році діаграма трохи спадає. На цей час Київське товариство захисту тварин підсилює свій протест проти вбивства безпритульних.

Домашні притулки – порятунок від смерти?

Найпоширенішим способом захисту тварин в Україні було й залишається створення домашніх притулків. Притулок у міській квартирі - це відчайдушна спроба врятувати хоча б частину тварин від смерті. Люди, які утримували такі притулки, ставали жертвами цькування з боку сусідів та ЖЕКів. Це був шлях постійних поневірянь і напівголодного існування як тварин, так і їхніх захисників. Часто-густо таких людей запроторювали до психічної лікарні, тварин здавали до шкуродерні, а квартиру конфісковували на користь держави. Таким чином тоталітарний режим тиснув на будь-якії прояви людяності, особливо такі, як милосердя до слабких і беззахисних. І протест проти вбивства тварин – це свого рода протистояння д злу.

Ідея захисту тварин, яка зародилася в час "відлиги" 60-х, потонула в казенній байдужості 70-х років. Любов до тварин, лімітована й утилітарна, не розповсюджувалася на тих, хто опинявся на вулиці. Такою була і ще великою мірою залишається загальноприйнята мораль тих часів. Захищати тварин у сприйнятті переважної більшості людей совєтського способу мислення здавалося чимось недоречним.

З вірою у нове життя

Це сталося в 70-х роках. Межа нового тисячоліття вже позначила цю історію відтінком деякої монументальності. Однак вона залишається живим прикладом собачої вірності і людської самопожертви.

Киянка Віра Арсеніївна Котляревська, активістка Київського товариства захисту тварин, викладачка біології Київського педінституту, прибула до Москви у службових справах. В аеропорту Внуково її увагу привернула вівчарка, яка лежала в позі очікування біля льотної смуги. Як з'ясувалося, собака чекав на свого хазяїна, який покинув його в аеропорту. Чекання тривало більше двох років. За цей час вівчаркою опікувалися працівники аеропорту, але нікого з людей вона не підпускала й близько. Коли прибував літак, вівчарка ставала вкрай збудженою, кожна клітина її тіла наповнювалася суцільним нетерплячим чеканням. Хазяїн не повернувся, собаку було зраджено.
Йому співчували, про нього писали в пресі, але зарадити собачому горю ніхто не міг. З боку міськои влади було прийнято рішення пристрелити його. Віра Арсеніївна прибула на місце події у слушний час, вона відразу відчула, шо зможе вплинути на хід подій. Пройшов тиждень, перш аніж собака довірився жінці і дозволив надіти на себе ошийник. Далі був повітряний шлях до Києва, на собаку чекав гостинний дім Віри Арсеніївни. Так була відроджена віра в Людину, — те, чим собаку наділив Бог, те, чим людина користається і нерідко зловживає. Про благородний вчинок В. Котляревської був знятий фільм, який, хотілося б вірити, не залишив байдужим нікого.
Віра Арсеніївна: "Я багато разів виступала перед глядачами в кінотеатрах і щоразу мені доводилось бачити прикру картину — після сеансу розчулені, з повними сліз очима люди спокійнісінько проходили повз безпритульних собак. Але ж моя Пальма нічим не відрізняється від будь-якого покинутого собаки. Мій вчинок, який пафосно називають подвигом, повторити дуже просто: безліч собачих очей чекають лише одного руху вашого серця, аби піти за вами хоч на край світу".

«Татарка» – гірка абетка київського руху на захист тварин

З часом до Київського товариства захисту тварин приєднувалися нові люди, не раз змінювалося і його правління. Постійною залишалася одна велика проблема: тварини потребували захисту й притулку. У 1987 році на настійливі прохання активістів Товариства міською владою було закріплене місце для притулку на Татарці, в одному з старовинних районів Києва.
Так званий притулок був закритий від людських очей високим муром і приховувати було шо. Собаки, як великі, так і малі, як цуценята, так і дорослі, як суки так і кобелі, — всі жили тут єдиною зграєю з усіма жорстокими законами виживання. Голод, антисанітарія, безконтрольне розмножування і, як наслідок, висока смертність, були жахливими ознаками цього собачого табору. Керівництво товариства захисту тварин залишалося байдужим до такого стану справ.
Всі захисники тварин міста Києва і навіть іноземні гості, зокрема з німецького, австрійського та інших закордонних товариств захисту тварин "пройшли Татарку", вона була першим і невдалим підручником київського захисного руху.

У 1997 ропі трапилась ключова подія у житті захисників тварин Києва.
Завдяки активістам західного руху на захист тварин Т. Тарнавській, К. Шехтл, М. Хііз, К. Янач та ін. були зняті на кінокамеру й оприлюднені в Європі шокуючі сцени вбивства собак на шкуродерні спецзаводу с. Пирогів, званого в народі "будкою".
Цей рішучий крок спричинив міжнародний скандал, внаслідок якого шкуродерню було закрито, а на її місці створено притулок від міжнародного товариства захисту тварин "SOS". Цей притулок і досі існує на кошти західних інвесторів.
Боротьбу з безпритульними тваринами продовжила госпрозрахункова організація "Тварини в місті".
Київська мерія, трохи оговтавшись від скандалу, й надалі прагнула навести "порядок" у тваринній проблемі. Отже, дійшла черга й до Татарки.

"Татарка" вже давно "мозолила" очі і представникам влади, і навіть прихожанам церкви св. Макарія, шо знаходилася поблизу.
Активісти Товариства давно силкувалися запобігти безпорядкам на "Татарці". Але все вирішилось водночас вольовим рішенням міської влади. На місці притулку планувалося будівництво нових корпусів Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв. Йшлося про вивезення собак за межі столиці, в с. Синяк (35 км від Києва).
Правління Київського товариства у співпраці з юристом готувало пакет документів для переселення собак на нове місце притулку.

Загибель собак – трагічне безглуздя або злочин?

30 квітня 1998 року до воріт "Татарки" прибув автофургон. Почалось вантаження живих душ. Спостерігачами були: заступник голови правління Київського товариства захисту тварин, директор госпрозрахункового центру "Тварини в місті", лікарі клініки ветеринарної медицини "Фауна-сервіс". Ситуація була вкрай напруженою, за порядком наглядав наряд міліції. Неначе передчуваючи біду, собаки не давалися до рук і тому було прийнято рішення вводити їм транквілізатори.
Того зловісного дня стояла аномальна для весни тридцятиградусна спека. Собак вантажили в розігрітий сонцем металевий фургон, місця на всіх не вистачало. З міркувань економії бензину одурманених транквілізаторами тварин вкладали у кілька шарів. Переповнений живим вантажем фургон вирушив у напрямку села Синяк, але на контрольному пункті при в'їзді до Вишгородського району був зупинений і повернутий назад до Києва. Причина — неправильне оформлення документів. На "Татарку" фургон з собаками вже не пустили — об'єкт був взятий під охорону.
Собаки залишалися у перегрітому металевому фургоні без води, без доступу свіжого повітря кілька днів. Деякі представники Товариства захисту тварин намагалися запобігти такому жорстокому безглуздю, але чиновники вже розпочали святкування радянського свята Першотравня. Коли нарешті автофургон досяг пункту призначення — добра третина собак була мертвою.

В'язні собачого концтабору загинули в душогубці. Ніхто із причетних до трагедії не був покараний за вбивство живих душ. На новому місиі в с. Синяк собак чекало те ж саме жалюгідне існування, що й на Татарці. Віддаленість притулку від Києва підсилювала проблеми годування собак та праці в притулку. Під притулок було виділено територію розваленого тепличного господарства, однак орендний договір про експлуатацію землі не був оформлений належним чином. Фактично собак вивезли й кинули напризволяще. Більшість з них не пережили голодної й холодної зими. Винуватцями такої ситуації були ніхто інший як правління Київського товариства захисту тварин.

Активісти київського руху на захист тварин вирішили змінити такий жахливий стан речей. 11 вересня 1999 року відбулась конференція захисників тварин м. Києва, на який було визначено подальшу долю Київського міського товариства захисту тварин. Насамперед відбулись перевибори правління Товариства. Головою правління обрали активістку захисного руху Асю Вільгельмівну Серпінську.
Одразу після конференції новообране правління у повному складі вирушило до с. Синяк, щоб вивчити стан справ і негайно розпочати рішучі дії. На той момент у собачій резервації знаходилося всього 36 собак, з них — тільки 10 уцілілих в'язнів "Татарки".
Цілком зрозумілим було те, шо Київське міське товариство захисту тварин дійшло до повного занепаду. «Татарка» підірвала довіру спонсорів, призвела до дискредитації українських охоронців тварин.

Точка зору

Ася Вільгельмївна: "Все, шо залишилось мені від старого правління — це начисто спорожнілий рахунок у банку, 36 виснажених собак, розкрадений притулок та вшент зіпсована репутація Товариства. Вистачило кількох людей з нечистим сумлінням та подвійною мораллю, аби сплюндрувати саму ідею захисту тварин. Така спадщина була настільки непривабливою, шо сама дивуюсь, як я не опустила рук. Але ми всі були раді тому, шо нарешті з'явилась можливість проникнути у цей собачий табір, почати щось робити для врятування нешасних тварин, і ми негайно приступили до рішучих дій".

Першим "підручником" захисту тварин Асі Вільгельмівни, як і багатьох інших захисників тварин, була "Татарка". Упродовж років вона передає значні суми зі свого сімейного бюджету на утримання собак на "Татарці", згодом продовжує спонсорську діяльність в с. Синяк. Водночас уся її родина підгодовує безпритульних тварин на вулицях міста. У березні 1999 року Ася Вільгельмівна Серпінська, викладачка університету, допомогла організувати маніфестацію захисників тварин під Верховною Радою, на яку ніхто з нардепів не звернув уваги. Невдовзі була проведена ше одна маніфестація, яка не призвела до плідних переговорів з представниками влади. Ася Вільгельмівна дійшла висновку, шо проблему безпритульних тварин має вирішувати активна громадськість, розраховуючи майже лише на власні сили.

Гостомель – місце нового притулку

У травні 2000 року відроджене Товариство захисту тварин знаходить нове місце для створення притулку. Місцем притулку став напіврозвалений телятник у с.м.т. Гостомель Київської області. На київську землю київським захисникам тварин і досі не доводиться розраховувати. Ася Вільгельмівна зуміла згуртувати навколо притулку однодумців, які у фантастично короткий час (за три місяці!), власними руками і на власні кошти зуміли зробити в телятнику ремонт, збудувати кухню, вольєри для собак та здійснити першочергові лікувально-профілактичні заходи для мешканців притулку.

Тут собачі вольєри схожі на сільські двори, де тварини ходять "босоніж" по зеленій траві, риють нірки в землі і ховаються від сонця в кронах дерев та кушів, а від холоду — у хатинках з натуральної деревини. їм забезпечене багаточасове вигулювання на галявинах навколо притулку. Вдячні тварини і не думають зловживати щедро дарованими ласкою і свободою. Притулок з-за вбогості засобів, звичайно, мало схожий на подібні притулки у Великобританії, де захист тварин уже більше сторіччя як став національною традицією. Але створений без допомоги держави й без іноземних інвестицій, притулок можна вважати вираженням сутності української націй.

Ася Вільгельмівна: "Ми добре розуміємо, наскільки ми далекі від зразкових притулків, що їх можемо лише споглядати на сторінках іноземних журналів та відеороликах. Ми охоче наслідуємо іноземний досвід і прагнемо створити у Києві мережу притулків та веткомплексів для стерилізації, щеплення та лікування безпритульних тварин. І це ще тільки часточка наших мрій".
Притулок Київського міського товариства захисту тварин знаходиться у с.м.т. Гостомель. Притулок займає площу 1520 кв.м. Зокрема площа зимових вольєрів у критому приміщенні з цегляними стінами — 400 кв.м., кількість зимових вольєрів для собак — 17, для кішок 2. Літні вольєри розташовані уздовж стін критого приміщення і займають площу 1100 кв.м, їхня кількість 24. Вольєри притулку обнесені сіткою-рабицею. Крите приміщення взимку опалюється за допомогою 4-х цегляних печей, має електричне освітлення та водопровід. У критому приміщенні окрім вольєрів для собак знаходяться кімнати для персоналу та ветеринарного огляду тварин.

Благословення схиархімандрита Серафима

"Увійдіть, стражденні!" Так можна було б написати на воротах чоловічого скиту Києво-Печерської Лаври. Вони дійсно приходили сюди, і не лише люди, а й тварини. Усім їм дарував тепло своєї душі схиархімандрит Серафим. У скиту знаходили захист і турботу безпритульні тварини. Такому християнському, у глибокому розумінні цього слова, звичаю поклав початок отець Серафим. І якшо казати, шо його більше немає з нами — то це буде не так. Люди й досі приходять у скит за духовним зціленням. Монахи розповідають, шо на могилі отця Серафима знаходили швидке одужання хворі тварини. "Блажен іже і скоти милує", — любив згадувати слова святого старця Зосіми отець Серафим. Наприкінці свого життєвого шляху схиархімандрит Серафим благословил справу Київського товариства захисту тварин.

Успіх Товариства залежить від взаєморозуміння та доброї волі людей

Навіщо будувати притулки для тварин? Це питання не виникає у людей цивілізованих, це зрозуміло кожному культурному українцеві. Так, Україна — економічно слабка держава, цю формулу використовують чиновники, які байдужі насамперед до людей. Показник духовного здоров'я нації — це співчуття до найслабкіших членів суспільства. Чи варто шукати доказів, шо домашні тварини вже давно стали часточкою людської спільноти? Об'єкт нашого захисту — німі істоти, які не можуть навіть благати про допомогу.
Нерідко доводиться чути докори, шо ми опікуємося тваринами, а не інвалідами та безпритульними дітьми. Ми впевнилися, шо ці докори можна почути лише від людей, які не до¬помагають ані тваринам, ані людям.
Кожен з нас платить державі податки, держава вкладає величезні кошти на розвиток спорту, проводить розважальні акції... Ми ж дбаємо про тих, на кого в держави завжди бракує і коштів, і співчуття. А ми знаходимо сенс у милосерді, бо немає майбутнього у нації, яку роз'їла корозія байдужості.

Йому пощастило. А іншим?

Ася Вільгельмівна: "Переважна більшість наших підопічних — безпородні, як то кажуть, "прості" собаки та кішки. Так вже повелося, шо "товарний вигляд" допомагає краше влаштувати долю тварин. Хоча належність до породи не є гарантом того, шо породним та титулованим собакам живеться солодко. Часто-густо вони стають жертвами комерційного підходу до тварин з усіма його найжахливішими проявами.

Але міський безпритульний пес потребує захисту більшою мірою. Чи варто перелічувати собачі заслуги перед людством? Прибічників комерційної кінології це не приверне на бік цих відданих людині істот. Варто завважити одне: байдужість та зневага до "простих" псів дуже схожі на звичайнісінький расизм. Більшість людей, захоплених кінологічними, суто комерційними інтересами, можливо і не підозрює, шо тим самим вони зрікають бездоглядних на відчуження і смерть. Придивіться уважніше до їхніх "облич", кожне з них неповторне. Можливо, серед них ви знайдете свого вірного друга".

2001 г.