Товариство

Київське міське товариство захисту тварин. Джерела

Київське міське товариство захисту тварин бере початок у 1960 році, коли при київському товаристві охорони природи було започатковано першу в Україні секцію захисту тварин.
Згодом секція стала самостійною організацією, яка отримала назву Київське міське добровільне товариство захисту тварин.

Одним з його організаторів був видатний український поет Максим Тадейович Рильський. В його садибі знаходило захисток і ніжну турботу чимало кішок, собак та птахів. На жаль, про громадську діяльність Рильського на теренах захисту тварин мовчать підручники шкіл радянської епохи, не поширюється інформація про цей бік життя видатного поета й зараз. Однак у домі-музеї Рильського збережені світлини, які свідчать про любов поета до тварин. А працівники музею й досі, виконуючи волю поета, утримують кішок, можливо пра-правнучок чотириногих улюбленців Максима Тадейовича.

Рух на захист тварин в Україні взяв початок під час першої „відлиги” і згуртував малочисельну групу інтелігенції, які всупереч жорстоким реаліям тоталітарної системи, стали на бік безпритульних тварин. Ветерани Київського міського товариства захисту тварин (далі – Товариство) намагалися переконати чиновників та гицелів припинити вбивство безпритульних тварин.

В архівах Товариства збереглися чорно-білі аматорські знімки балерини театру опери та балету Лідії Дробінської, яка наважилася відвідати утильцех в Пирогово (нині Притулок товариства тварин SOS) й зазирнути в контейнер, куди викидали трупи "утилізованих" собак та котів. Таким чином діставалася страшна інформація: утилізація означала забиття собак залізною палицею по голові та здирання шкур із ще живих істот. Як передовий, „гуманний” метод демострувалася також машина для вбивства тварин електрошоком.

Про евтаназію за допомогою снодійних безболісних речовин у ті часи годі було й мріяти. Їх не застосовували навіть у ветклініках, користуючись дешевим детиліном, що знерухомлював тварину, приховуючи її повільну пекельно болючу агонію. Варто додати, що детиліном користується й сучасна київська „будка”, а відстріл собак в містах та містечках України практикується і в наші дні.

На той час до Радянського Союзу через залізну завісу не проникала інформація про прогресивний досвід Заходу у вирішенні проблеми гуманним шляхом. Захисники тварин керувалися притаманним українцям людським милосердям. Ентузіасти руху на захист тварин намагалися широко пропагувати ідею співчуття до чотириногих громадян.

Ветеран Руху Лідія Михайлівна Крамарева пригадує свої лекторії у кінотеатрах перед початком демонстрації кінофільмів, у якому вона зі своїми однодумцями закликала до милосердя стосовно тварин. Це був їхній духовний вклад в справу захисту тварин, окрім підгодовування бідолаг на вулиці. Як ще можна було діяти? Низький уклін усім, хто прокладав стежку до більш досконалих та ефективних методів розв’язання проблеми.

Відомий фільм за книгою Троєпольського „Білий Бім, чорне вухо” яскраво символізувало екзистенцію тієї епохи: слабкість людини перед бездушною реалією системи. Бім загинув у „будці”, чим наніс останню рану його одинокому хазяїну.
Людей, які наважувалися виступати на повний голос проти жорстокості до тварин в епоху „розвиненого соціалізму” варто віднести до аристократів духу, дисидентів, які не бажали коритися системі.