Притулок

Притулок / Наш будень / Волонтерська робота в Притулку – кращі ліки для душі

Волонтерська робота в Притулку – кращі ліки для душі

У одну з минулих неділь члени координаційної ради Київського товариства захисту тварин Ірина Геращенко й Анжеліка Комарова відвідали Притулок для тварин в Гостомеле. Яким вони побачили Притулок і що їм вдалося зробити за день – розповідають вони самі.

Анжеліка КОМАРОВА:

 

На жаль, в Притулку буваю не часто. Від Лісового масиву, де я живу, до Святошина і далі до Гостомеля, та ще і пішки по безлюддю – шлях не близький, всього біля чотирьох годин. Отже після роботи туди не поїдеш, а вихідні при моїй зайнятості – рідкість.
Цього разу я вирішила не тільки попрацювати в Притулку, а заразом і переконатися, що там все добре.

Нещодавно добрі люди з одного спорідненого нам по темі сайту вливали мені у вуха критику в адресу Асі Вільгельмівни: вона наче б то погано утримує тварин і закриває очі на жахливий безлад, що панує там. І ніхто не враховує, що все фінансування Притулку тримається на слабких плечах цієї жінки.
Небагато пізніше, під час робочої наради в Ірени Кільчицької, наші опоненти з команди Кучинського висловили пропозицію, схожу на загрозу: перевірити не тільки Бородянку, а і суспільні притулки.

 

Фотографії Притулку, датовані приблизно цим періодом, див. в розділі «Наш будень».

Отже ми з Іриною Геращенко обходили наш рідний Притулок, оглядаючи його критичним поглядом, з пристрастю перевіряючих.
Об'єктивності заради скажу, що кожного разу, коли відвідую Притулок, бачу помітні поліпшення. Цього разу я також не була розчарована. Навпаки. Навіть на задньому дворі, найбільш прихованому від очей людських, ми не побачили нічого такого, що можна було б розцінювати як антисанітарію і т.і.

І хоча красивої картинки (яка, до речі, найчастіше буває фальшивою) ми не побачили, проте спостерігали, як робітники і волонтери укріплювали цементом нові вольєри. Постійний і відданий Притулку волонтер Павло Большаков знайшов час після фізичної роботи вигуляти величезну зграю собак, які сприймали його за свого ватажка. Адже тваринам жити у вольєрах так тужливо. Думаю, що вигул собак – це дуже важлива робота. У Притулку того дня трудилося ще декілька бабусь-пенсіонерок, з числа постійних волонтерів.

Але недовго ми прогулювалися по території Притулку в ролі спостерігачів: нам відразу доручили роботу по прибиранню внутрішніх вольєр. У цих вольєрах собаки дуже «балакучі». Від їх гучного гавкоту просто глухнеш. Їх дратує, що мимо них постійно ходять люди, возять якісь тачки, а до них в гості не заходять.
Признатися, у вольєри спочатку заходити було страшнувато. Але збуджений собачий гавкіт означав нічого іншого, як визнання в любові нам, невдячним людям. Які щасливі були собаки, коли ми заходили до них у вольєру! Через якийсь час нас було облизано з голови до ніг. А найгаласливіші з них виявилися найбоязкішими. Але і вони через якийсь час вже давали нам лапку або соромливо посміхалися.

Ми відскрібали мокру спресованниє тирсу, відносили її відрами на смітник, насипали нову. Прибрали, здається, вісім або дев'ять вольєр. Від роботи боліли м'язи, забивало дихання. Ми поспішали: хотілося встигнути зробити більше і до темноти встигнути на автобус. А нагородою за нашу працю цього дня були відвідини котячника.

Котячий сектор з печами, з теплими пластиковими склопакетами і виходом на вулицю – це місце, де душа відпочиває. У кішок навіть є свій спонсор. Це славна жінка-підприємець, давнішній друг Притулку Валентина Широкова. Мені якось довелося обідати в її чудовому кафе. Я б там поселилася у вигляді кішки. Там ще є пекарня, в якій, здається, краща випічка в місті Києві. Як здорово, що є у нас в Києві люди, у яких діловитість поєднується з добрим серцем і щедрими руками.

Ірина ГЕРАЩЕНКО:

 

Хочеться сказати, що великий гріх беруть на себе ті люди, які навмисно сіють підозру до Притулку, підриваючи авторитет шановної Асі Вільгельмівни, а заразом і до справи захисту тварин. Замість того, щоб базікати про безлади – закочуйте рукави і усувайте їх!

Шкода, що часу замало, інакше я б їздила сюди кожного тижня. У мене вдома теж невеликий притулок: два собаки і чотири кішки. Я уявляю собі, скільки потрібно мати мужності і сил, щоб організувати роботу в притулку, де міститься більш за 700 тварин.

Анжеліка та її кішка за виразом взаємної любові

Найчудовіше місце в Притулку Асі Вільгельмівни – це кошатник. Тут все так затишно, кішки ситі, доглянуті, але спілкування з людьми їм явно не вистачає. Адже не може одна робітниця за зміну видраїти до блиску підлогу, вичистити котячі клозети, налити води, насипати їжі, та ще і приголубити кожну з 210 кішок.
Ми часто з Анжелікою жартуємо, що в кожній котячій кімнаті потрібно покласти по довгій-довгій людині, бажано метра два-три на зріст, щоб кішки могли обліпити його і в його обличчі виразити свою любов всьому людству, якої воно деколи не варте. Без жартів, волонтерська допомога такого роду також дуже важлива.

Шкода, що після роботи в собачих вольєрах ми були такими брудними, що в чистенький прибраний котячник зайти вже не зважилися. Ми просто відпочивали душею, милуючись через вольєру на вусату пухнасту досконалість. Охайні і добродушні робітниці котячника Тетяна та Марина викликали у нас відчуття подяки. Це добрі і порядні люди, гідні усіляких похвал.

Йшли ми з Притулку вже в повній темряві. По дорозі нас зустріли строгі на вигляд собаки, що живуть на фермі поряд. Вони зовсім не злі, вони давно зрозуміли, що в Притулок приходять добрі городяни, які без пригощання їх не залишать. Ми поділилися з ними здобними сухарями і в подяку вони провели нас до траси.

Після роботи в Притулку відчуваєш себе як після молитви. Душа парить і насолоджується спокоєм від виполенного довга.
Кожні відвідини Притулку – це ліки для душі. Замість дозвільних розмов і скарг на безнадійність нашої справи – приходьте в Притулок! Робота на благо знедолених чотириногих членів суспільства ушляхетнює і робить нас Людьми.

Грудень 2006 р.
Повернутися